вплив освіти

1. n

1) закваска, дріжджі; розпушувач (тіста)

2) перен. вплив

3) фермент

4) збудник

2. v

1) ставити на дріжджах; заквашувати

2) перен. піддавати впливу (дії) (чогось); впливати

* * *

1) дріжджі, закваска ( для тіста); розпушувач ( тіста); стимул; вплив

2) фермент

Вишенський, Іван (імовірно, 1550, Судова Вишня, біля Перемишля - між 1621 - 1633) - укр. письменник-полеміст, філософ. Вірогідно походив із міщан або дрібної шляхти. Освіту здобув при Перемишльській єпископії. Співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком, Львівським братством. В. - представник містико-аскетичного напряму в укр. філософській думці кін. XVI - поч. XVII ст., який був орієнтований на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Його творчість засвідчує вплив ісихастських та ранньохристиянських ідей із помітним реформаційним забарвленням. Підґрунтям поглядів В. на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти слугувала загальнофілософська концепція співвідношення Бога, світу і людини. Проблему такого співвідношення він розв'язував, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення трансцендентного світу як світу істини і добра, створеного Богом із нічого, нестабільному, тимчасовому, гріховному світу зла, де панують жорстокість, свавілля, неправда, підступ, зрада й насильство. Сенс людського життя В. вбачав у набутті людиною найвищого рівня духовності, перевтілення її у "внутрішню" людину шляхом входження у містичний стан "обоження". Все це досягається, на думку В., через самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, інтеріоризацію християнських істин, здійснення життя в істині, що, у свою чергу, передбачало цілковите самозречення, відмову від усього мирського, в т.ч. від рідних і близьких, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, повне усамітнення у монастирських стінах тощо. Велике значення у цьому процесі В. надавав власним зусиллям людини, що свідчить про його опертя на концепцію людського самовладдя як одну з провідних концепцій греко-візантійської і давньоукр. думки. Вплив Реформації позначився на формуванні уявлень В. про церкву не як про надособистісну силу, а союз віруючих, на обстоюванні ним ідеї всесвященства і прикликання священиків мирянами, яка, проте, поєднувалася у нього з традиційною для православ'я вимогою випробовування пастиря чернечим життям. В. - прихильник плекання старослов'янської мови як мови православної релігії, як книжної мови предків, що найбільш адекватно виражала сутність здобутих через "внутрішній" духовний розум божественних істин; водночас він шанував і "просту" староукр. народну мову, активно використовував її у своїй творчості.

[br]

Осн. тв.: "Книжка"; "Краткословньш ответ Петру Скарге"; "Послание Домникии"; "Зачапок мудрого латьінина з глупнм русином"; "Послание львовскому братству"; "Послание Йову Княгиницкому"; "Позорище мисленное".

Коменський, Ян Амос (1592, Нивниця - 1670) - чеськ. педагог, мислитель, громадський діяч. Освіту здобув у братській школі, далі - латинській школі, в Херборнській академії і Гейдельберзькому ун-ті, де він розпочав роботу над створенням своєрідної енциклопедії під назвою "Театр усіх речей" і повного словника чеськ. мови. У зв'язку з переслідуваннями з боку католиків був вимушений емігрувати до Польщі (м. Лешно), де викладав у гімназії і завершив написання свого твору "Дидактика" (1632) З. годом "Дидактика" була дещо оновлена і в перекладі на латину дістала назву "Велика дидактика" (1633 - 1638). К. багато уваги приділяв розробці ідей пансофії ("навчання всіх усьому"), що викликало неабиякий інтерес європейських учених В. 1650 р. К. запросили до Угорщини для організації шкіл, і він зміг частково реалізувати свою ідею пансофічної школи (наукове обґрунтування її принципів). В Угорщині вчений завершив написання першого в історії педагогіки ілюстрованого підручника "Світ чуттєвих речей в малюнках" (1658). Роздуми К. над планом реформування суспільства були втілені в фундаментальній праці "Всезагальна порада про виправлення справ людських". Перші дві її частини були опубліковані в 1662 р.; рукописи п'яти подальших частин знайдено в 30-х рр. XX ст. Повний текст праці вперше опубліковано в 1966 р. в Празі лат. мовою. За своїми філософськими поглядами К. наближався до матеріалістичного сенсуалізму. Визнавав три джерела пізнання - почуття, розум і віру, наголошуючи на провідному значенні органів чуття. В розвитку пізнання К. розрізняв три ступеня - емпіричний, науковий і практичний. В суспільстві має бути впроваджена загальна освіта; дітей слід виховувати в дусі гуманізму. Разом з тим, К. не виключав вагомого значення релігії для морального виховання (постійно вів мову про необхідність підготовки людини до вічного життя). Виходячи з ідеї про пізнаваність світу, К. вважав всі явища педагогічного процесу такими, що їх можна вивчати, ними можна керувати. Людина - частина природи, яка мусить скорятися законам природи, тому педагогічні засоби повинні бути відповідними до природи. Разом з тим, принцип природодоцільності виховання передбачає вивчення законів духовного життя людини і узгодженість з ними всіх педагогічних впливів. Твори К. справили великий вплив на розвиток світової педагогіки і шкільної практики. Чимало принципів його дидактики увійшли в сучасну теорію навчального процесу. К. мріяв створити "Пансофічний коледж", де б викладалася нова експериментальна філософія. В 1641 р. на запрошення парламенту К. прибув до Англії, де сподівався заснувати свій коледж. Хоча йому це і не вдалося здійснити, але його ідеї вплинули на створення Королівського товариства.

[br]

Осн. тв.: "Театр усіх речей" (1614 - 1627); "Скарбниця чеської мови" (1612 - 1656); "Велика дидактика" (1633 - 1638); "Відкриті двері до мов" (1631); "Астрономія" (1632); "Фізика" (1633); "Пансофічна школа" (1651); "Єдино необхідне" (1668).

Тодорський, Симон (Теодоровський Симеон) (1700, побл. Києва - 1754) - укр. мислитель, вчений-філолог Н. ародився в сім'ї козака Переяславського полку, початкову освіту здобув удома. 1717 р. поступив до КМА, де навчався до 1727 р. Маючи нахил до вивчення орієнталістики, вирішив продовжувати освіту за кордоном. Прямуючи в Європу через Петербург і Ревель, ймовірно, познайомився з Прокоповичем, який неодноразово допомогав йому в подальшому житті. Потрапивши до Німеччини, в ун-т м. Галле, вивчав гебрейську, сирійську, арабську та халдейську мови і культури під керівництвом Міхаеліса. Одночасно Т. зблизився з пієтистами і почав відігравати в їхньому середовищі помітну роль Н. а прохання їхнього чільного діяча Франке переклав з нім. мови на укр. програмовий твір пієтизму Арндта "Чотири книги про правдиве християнство", яка вийшла друком 1735 р. Переклав він і інші твори Арндта, Франке. Ці переклади Т. розшукав Чижевський і результати їх дослідження опублікував у праці "Українські друки в Галле" (Краків - Львів, 1943). Т. імпонували ідеї пієтистів про необхідність передумови всього людського життя на засадах християнства. Розв'язання цієї проблеми, на думку Т., повинно здійснюватися через внутрішні зусилля кожної людини. Тому центральними в його роздумах є такі поняття, як "внутрішня людина", самопізнання, духовне і моральне вдосконалення, теозис. Після Галле Т. ще рік провчився в ун-ті міста Ієни, де викладав друг Прокоповича, відомий теолог, філософ і правознавець Буддей. В останні роки навчання в Німеччині Т. отримував стипендію від тогочасного Київського митрополита Заборовського. Повернувшись на батьківщину, Т. став ординарним проф. в КМА, викладачем нім., грецьк. та гебрейськ. мов. Одночасно продовжував розпочату ще в Галле підготовку до друку укр. корпусу Біблії (видана 1751 р. т. зв. "Єлисаветинська Біблія"). Т. був учителем Сковороди і справив значний вплив на формування його філософських поглядів. 1740 р. Т. постригся в ченці і розпочав проповідницьку діяльність у Братській та Лаврській церквах, згодом став єпископом Псковським і Нарвським та наставником у православній вірі майбутніх рос. царів Петра III та Катерини II. В цей час він спілкується з О. та К. Розумовськими і має певний вплив на укр. справи. Перекладацька, професорська та проповідницька діяльність Т. сприяла розвиткові укр. культури, особливо етико-антропософського напряму в тогочасній філософії.

Мілль, Джон Стюарт (1806, Лондон - 1873) - англ. філософ, логік, економіст; один із фундаторів філософських засад лібералізму. Основи різнобічної освіти М. були закладені його батьком Міллем Джеймсом. У віці чотирнадцяти років він уже вільно читав та інтерпретував класичні твори давньогрецьк. та лат. мовами, був ґрунтовно обізнаний з тогочасними філософським та економічним вченнями. На освіту та розвиток творчого потенціалу М. значний вплив справили спілкування з Бентатом, Рикардо, Стерлінгом (послідовником Кольриджа), листування з Контом. У філософії М. є яскравим представником емпірицизму, який однозначно заперечував метафізику на тій підставі, що остання у своїх узагальненнях виходила за межі досвіду Ф. ундаментальна праця М. "Система логіки" базувалася на емпірицистській епістемології та послідовно захищала наукове знання, вільне від впливу авторитету і традицій. У ній ґрунтовно висвітлені переваги методу індукції та здійснена відповідна класифікація, зокрема, вирізнені методи відповідності, відмінності, залишковий та супровідних змін Н. адаючи пріоритетного значення індукції, М. не виключав також важливості дедуктивних узагальнень. Творчий доробок М. у галузі соціальної й політичної філософії, етики був позначений глибоким впливом ідей утилітаризму Бентама, хоча згодом він поставився до них досить критично і багато у чому модифікував у напрямі розширеного тлумачення принципу егоїзму та подолання домінанти інституцій щодо конкретної людської особистості. Він дошукувався аргументів на користь моральних цінностей самопожертви та постійного вдосконалення характеру індивіда, намагаючись узгодити їх із суто раціоналістичними розрахунками етики утилітаристів. У праці М. "Про свободу" наскрізною є ідея про свободу як найнеобхіднішу умову індивідуального самовдосконалення та розвитку суспільства в цілому. Навіть ексцентричність він уважав кориснішою для суспільства, аніж масове зодноманічення. Останнє створює передумови для придушення думки меншості шляхом тиску з боку більшості. Представницьке правління є найкращою формою демократичного урядування. Воно розвиває в індивідові громадянські інтереси, спонукає до морально орієнтованих мислення і дій. У справі розбудови представницької демократії необхідно покладатися на максимальне долучення до управління високоінтелектуальних та освічених людей.

[br]

Осн. тв.: "Система логіки". У 2 т. (1843); "Про свободу" (1859); "Роздуми про представницьке правління" (1861); "Поневолений стан жінки" (1869) та ін.

Гумбольдт, Вільгельм (1767, Потсдам - 1835) - нім. філософ, мовознавець, державний діяч. Брат Олександра Гумбольдта, нім. природознавця, географа і мандрівника. В 1787 - 1789 рр. вивчав право в ун-тах Геттингена і Франкфурта-на-Одері. В 1801 - 1810 рр. - прусськ. резидент при папському дворі; директор департаменти освіти. Заснував Берлінський ун-т. У 1819 р. здійснив невдалу спробу розробити конституцію Пруссії С. уголосно з Гердером мету історії людства вбачав у духовному формуванні і розкритті людської індивідуальності в усій повноті її здібностей. Духовною творчою індивідуальністю вважав не тільки індивіда, а й націю, вільний внутрішній саморозвиток якої має визначати межі діяльності держави. Держава повинна лише захищати зовнішні кордони і забезпечувати внутрішній правопорядок Я. к і Шіллер, Гете та Вінкельман, вбачав здійснення ідеалу гуманності в античному суспільстві. В розумінні історії значну роль відводив творчій уяві. Г. був основоположником філософії мови. Його чільна ідея у цій царині полягала в тому, що кожна мова має свою особливу індивідуальну форму, яка впливає на створення характерного для носія цієї мови світогляду. Фундаментальні здобутки Г. у галузі філософії мови справили значний вплив на подальший розвиток філософії і психології. Зокрема, в Україні праці Г. високо цінував Потебня.

[br]

Осн. тв.: "Про гетерогенну природу мов та її вплив на інтелектуальний розвиток людства " (1836); "Про межі діяльності держави" (1792).

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

Мак'явеллі, Нікколо (1469, Флоренція - 1527) - італ. державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. Висока освіченість М. включала досконале знання античної класики (латиною) та італ. літератури. Замолоду проявив себе як досвідчений і талановитий політик; у віці 29 років був обраний на посаду другого канцлера уряду республіки Флоренція. Після падіння республіки і відновлення влади Медичі (1512) М. був заарештований і висланий у свій маєток, де написав більшість своїх творів. У центрі уваги М. - філософія історії та політичні процеси, пов'язані із створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена Фортуні, або Долі, яку М. вважав втіленням неминучого природного порядку речей. Але разом з тим вплив Долі не є фатальним, оскільки він багато в чому зумовлений об'єктивним середовищем та умовами, в яких діє людина І. сторичні події несуть на собі відбиток діянь самої людини, її вміння як пристосуватися до обставин, так і протистояти їм. М. наголошував на тому, що егоїстично орієнтовані потреби й інтереси є головною рушійною силою всіх різновидів людської діяльності - від родинно-побутової до політичної, від суто фізіологічної до інтелектуальної. Зокрема, всім людям притаманна потреба у примноженні власного багатства й поліпшенні добробуту своєї родини та громади, тісно пов'язана із відчуттям необхідності індивідуальної та національно-державної незалежності, економічної свободи, із прагненням до їх набуття і захисту Ч. им меншими є сподівання на можливість вільного вибору форм життєдіяльності та на їх позитивний результат, тим істотніше пригнічується індивідуальна й колективна активність. М. закликав наслідувати античні зразки гармонійного поєднання тілесної сили й здоров'я, крицевої міцності волі та величності духу, тобто прагнути до взаємоузгодженого і різнобічного розвитку, виявлення і задоволення всіх основних різновидів людських потреб, а насамперед вивчати і наслідувати приклад і принципи дохристиянської Римської імперії. Досліджував досвід і правила політичної діяльності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та характеризувати самостійність, міць і велич держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати будь-які засоби. Звідси термін "мак'явелізм" - для визначення брудної політики за принципом "мета виправдовує засоби". Однак сам М. швидше засуджував, аніж схвалював відомі йому історичні приклади такого розуміння політики. Надавав монархії перевагу над республікою, зокрема, зазначав меншу ефективність останньої форми правління в критичних ситуаціях та значно сильніший руйнівний вплив її на підкорені силою народи околиць держави. Водночас М. вважав основою сили і стійкості держави та державця насамперед підтримку народу, здобуту як шляхом врахування і задоволення природних прав та інтересів громадян, так і завдяки військовим, дипломатичним, економічним успіхам владаря. У "Роздумах..." М. обґрунтовував думку про необхідність розмежування та водночас врівноваження влади державця, знаті (нобілітету) та народу. У наступних сторіччях, пов'язаних із становленням і розвитком демократій, ця думка трансформувалася в одну з фундаментальних ідей політичної філософії та практичної політики - про розподіл та збалансування різних гілок влади. М. - талановитий поет та автор драматичних творів; один із фундаторів європейської комедіографії. Був послідовним і палким захисником поширення та розвитку італ. мови. П'єса М. "Мандрагора" зажила слави насамперед як твір, написаний на поч. XVI ст. літературною італ. мовою.

[br]

Осн. тв.: "Державець" (1513); "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" (1513 - 1516); "Діалоги, або роздуми про нашу мову" (1514 - 1516); "Бельфагор", "Мандрагора" (1518); "Про військове мистецтво" (1519 - 1520); "Флорентійські хроніки" (1520 - 1525).

Больнов, Отто Фрідріх (1903, Штеттин - 1991) - нім. філософ, теоретик освіти. Вищу освіту здобув у Геттингенському ун-ті. Від 1931 р. працював у Геттингенському ін-ті педагогіки, а в 1939 р. обійняв посаду проф. філософії та педагогіки у Гессенському ун-ті. Започаткував низку критичних історико-філософських досліджень екзистенціалізму, який мав значний вплив на формування його вчення. Б. критикував нігілістичне підґрунтя екзистенційної концепції Гайдеггера. У повоєнний час викладав філософію та педагогіку у Тюбінгенському ун-ті. У роботах цього періоду Б. разом із Аббаньяно, Гайнеманом започаткував рух, спрямований на подолання екзистенціалізму. В основу нового світовідчуття було покладено довіру до буття як нового типу чуттєвості, обґрунтовано позитивні цінності життя людини.

[br]

Осн. тв.: "Сутність настрою"(1941); "Філософія екзистенціалізму" (1944); "Нове укриття: Проблема подолання екзистенціалізму" (1955); "Міра та співмірність людини"(1960); "Людина та простір" (1963); "Мова та виховання" (1968); "Філософія пізнання" (1970); "Про дух подолання" (1978); "Студії з герменевтики". У 2 т. (1982 - 1983).

СОЦИНІАНСТВО (антитринітаризм, аріанство, "брати польські") - один із найрадикальніших напрямів загальноєвропейського реформаційного руху друг, пол. XVI - пер. пол. XVII ст. Назву одержав від імені його засновників та ідеологів - Фауста і Лелія Социнів. Мав антифеодальний та антицерковний характер. Социніани боролися проти інституцій та вчень пануючої католицької церкви під гаслом захисту істинної віри та відродження засад релігійного життя ранньохристиянських громад. Визнаючи єдиним джерелом віри Одкровення, викладене у Священному Писанні, яке вважали доступним для розуму кожного віруючого, С. відкидало значення церковних переказів, таїнств, обрядів і церемоній, священних реліквій, ікон, кліру і духівництва у справах спасіння і заперечувало необхідність посередництва священнослужителів у спілкуванні людини з Богом С. оциніани були антитринітаріями, тобто заперечували догмат про Трійцю, вважали Христа не Богом, а людиною, який був взірцем моральності і терпимості, вказав шлях для спасіння та набув божественних властивостей після Воскресіння. Социніани не визнавали існування первородного гріха, а тому й потребу викуплення, заперечували кальвіністське вчення про напередвизначення. Социніанський рух та його ідеологія здобули найбільшого поширення в Польщі В. идатними представниками С. були Симон Будний, Чезовиць, Вишоватий. Але після вигнання їх у 40-х рр. XVII ст. з Польщі вони розсіялися по всій Європі, значна частина їх перебазувалась в Україну. Це трапилося і з їх знаменитою Раківською академією, що знайшла притулок на Волині у Киселині, який належав до маєтностей родини укр. магнатів Чапличів-Шпановських. Викладання в цій академії здійснювалося на високому рівні, особливо в галузі математики, астрономії, філософії, етики, права. Видатними її професорами були Штегман, Крель, Руар та ін., які справили суттєвий вплив на розвиток освітньої справи в Україні. У Раківській академії навчалися Немирич, його брати та численні представники роду Чапличів. Майже всі вони продовжували освіту в західноєвропейських ун-тах - Падуї, Болоньї, Парижа, Оксфорда, Амстердама, Альтдорфа, Гамбурга та ін. Ідеї социніан були відомі багатьом видатним тогочасним вченим, зокрема Толанду, Локку, в бібліотеках яких були книги нольськ. антитринітаріїв. Викладені в них вчення знаходилися на порубіжжі ідей Реформації, та Просвітництва і сприяли переходу до нового типу світогляду. Секуляризуючи духовне життя суспільства, звільняючи людський розум від тиску і диктату церкви, С. розширювало простір для вільної інтелектуальної діяльності і наукової творчості кожної людської особистості.

- authority by law

1. n

1) сік

2) суть, дух (чогось)

3) розм. пальне, бензин

4) електричний струм

2. v звич. pass. розм.

1) бити струмом

2) стратити на електричному стільці

* * *

1) сік

2) сутність, дух

3) кипуча енергія, життєва сила ( juice of life)

4) cл. вплив, авторитет; високе положення

5) cл. міцний алкогольний напій

6) aмep.; cл. грабіжницькі відсотки

7) пальне, бензин; електричний струм; (Juice) миcт. електрик; освітлювач

1) вичавлювати сік; поливати соком

2) прост. доїти ( корову)

3) aмep.; cл. збуджувати, хвилювати; = juice up

4) cл. бити струмом; стратити на електричному стільці

1) сік

2) сутність, дух

3) кипуча енергія, життєва сила ( juice of life)

4) cл. вплив, авторитет; високе положення

5) cл. міцний алкогольний напій

6) aмep.; cл. грабіжницькі відсотки

7) пальне, бензин; електричний струм; (Juice) миcт. електрик; освітлювач

1) вичавлювати сік; поливати соком

2) прост. доїти ( корову)

3) aмep.; cл. збуджувати, хвилювати; = juice up

4) cл. бити струмом; стратити на електричному стільці

Афанасій Александрійський (бл. 295, Александрія - 373) - раньохристиянський богослов. Освіту отримав в Александрії. У 319 р. висвячений дияконом і призначений секретарем архієпископа Александра(312 - 328). Од 328 р. - архієпископ Александрії. Прибічник нікейської ортодоксії. Відстоював незалежність духовної влади від світської М. ав великий вплив на церковні справи С. еред творів А. А. - догматичні й апологетичні, полемічні й екзегетичні, житія і листи. В процесі боротьби з єретиками, передусім аріанами, спираючись на неоплатонічну методологію, розробляє Символ віри та вчення про єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина. Ідеалом релігійного життя вважав аскетизм.

Бейль, П'єр (1647, Карлат - 1706) - франц. філософ-скептик, теолог, публіцист. Навчався в кальвіністській школі та єзуїтському колежі у Тулузі, продовжив освіту у Женеві. Працював у школі, пізніше - у протестантській академії Седану. У 1681 р. переїхав до Голландії й оселився у Роттердамі, де прожив до смерті. Філософську і релігійну позиції Б. визначає толерантність до інших підходів і точок зору. Зокрема, Б. вважав, що прихильники юдаїзму, мусульманства, соцініанства, католицизму і навіть атеїзму можуть і повинні доходити згоди й порозуміння. Б. був послідовним критиком атомізму в усіх його формах, застерігав проти абсолютизації розуму, яка може призвести до "корозії істини". Б. віддавав перевагу пошукам віри, як останньому прихистку за складних життєвих колізій. Пізніше цей смисловий акцент був розроблений К'єркегором. Найвагомішою працею Б., до того ж безпрецедентною в історії словникарства за добором матеріалу, є "Словник історичний та критичний" (1695 - 1697) К. онцептуально "Словник" підсумовував багаторічні зусилля Б. у збиранні різноманітних помилок, допущених авторами праць з історичної та філософської тематики. Філософське підґрунтя "Словника" становив скептицизм, у царині якого зазнавала критики будь-яка теоретична доктрина. Ця праця Б. справила великий вплив на діячів доби Просвітництва та інтелектуальну історію людства в цілому, що визнавали Г'юм, Вольтер, Дидро, пізніше Фоєрбах. Один із фундаторів амер. нації Джефферсон рекомендував "Словник" Б. до книгозбірні, яка заклала підвалини Бібліотеки Конгресу США.

Берк, Едмунд (1729, Дублін - 1797) - англ. філософ, політичний теоретик, державний діяч. Освіту отримав у Дубліні (Трініті коледж). Обирався до палати громад (1766), член партії вігів упродовж чверті сторіччя. У тлумаченні багатьох філософських питань (зокрема, про природу людини, властивості її розуму, їх вияв у цілеспрямованих творчих зусиллях) був послідовником Г'юма Р. озрізняючи поняття "прекрасне" і "величне", звертався до психологічної аргументації. Його книга, присвячена цій проблемі, була перекладена на нім. мову Лессингом і справила вплив на формування ідей романтизму. Вагомий внесок Б. у політичну філософію полягає у фундаментальній розробці принципу консерватизму. Одним із її аспектів була критика абстрактних ідей Просвітництва та їх впровадження у суспільно-політичне життя під час революцій. "Самодостатність метафізичної абстракції" вважав принципом, який спрощує і спотворює будь-який теоретичний предмет та практичну справу. На цій підставі різко критикував Французьку революцію (1776 - 1789) та схвалював Американську революційну війну за незалежність (1775 - 1783), яка не відкидала традиційних прав і свобод. У царині етики й моралі дотримувався християнського світогляду, послідовно захищав оперті на традицію цінності добра, благородства, справедливості, правди.

[br]

Осн. тв.: "Про величне і прекрасне" (1757); "Роздуми про революцію у Франції" (1790).

Вінкельман, Йоган Йоахім (1717 - 1768) - нім. просвітник, представник нім. класичної естетики, історик античного мистецтва. За освітою богослов. Світогляд В. формувався під впливом праць англ. і франц. просвітників (Шефстсбері, Монтеск'є, Вольтера та ін.). Прийнявши католицьку віру, в 1755 р. переїжджає до Рима; від 1763 р. - головний антикварій й "президент старожитностей" Витикану. Виступав, з одного боку, проти раціоналізму Вольфа та його школи, вважаючи, що осягнення прекрасного перевищує можливості наших пізнавальних здатностей; з іншого боку, з позицій просвітницької філософії критикував манірне аристократичне мистецтво XVIII ст., протиставляючи йому ідеалізоване античне мистецтво як зразок для всіх країн і народів. Ідеалом для В. слугувала давньогрецька скульптура епохи класики, "її благородна простота і спокійна велич". Через те що давньогрецьке мистецтво ідеальне й піднесене, воно здійснює катарсисний вплив на людину, сприяє пом'якшенню або й подоланню її особистих негараздів, страждань і буденної метушні. До основних чинників унікальності й небаченого розквіту цього мистецтва, як одного з найвищих досягнень загальнолюдської культури, В. зараховує природні умови Давньої Греції, суспільний лад і свободу, "котра панувала в управлінні й державному устрої країни" З. а висловом Гете, В. був Колумбом, який відкрив для німців Давню Грецію. Його праці започаткували європейську наукову археологію й історію мистецтва, створили філософсько-естетичне піґрунтя для застосування порівняльного методу в царині дослідження формування, розквіту й занепаду мистецтва.

[br]

Осн. тв.: "Думки з приводу наслідування грецьким творам в живописі й скульптурі" (1755); "Історія мистецтва давнини" (1764).

Ганді, Могандас (1869, Порбандар, штат Гуджарат - 1948) - інд. релігійний та національний лідер, засновник релігійно-філософського вчення "гандизму", реформатор індуїзму, духовний провідник, удостоєний почесного імені Магатма ("Велика душа"). Юридичну освіту отримав у Лондоні. Од 1893 р. по 1915 р. мав адвокатську практику у Пд. Африці, де брав також активну участь у боротьбі за демократичні права найманих працівників. Згодом, після повернення до Індії, стає лідером національно-визвольного руху, який завершився здобуттям Індією незалежності (1947). У 1948 р. Г. загинув од рук убивці на політичному ґрунті. Гандизм вважається офіційною ідеологією впливової партії "Індійський національний конгрес". Творча спадщина Г. окрім найбільш відомої праці "Моє життя" налічує 89 томів. Чільною ідеєю його філософського вчення є ідея "пасивного опору". Осягнення істини здійснюється завдяки моральному самовдосконаленню згідно з принципом ненасилля (агімси), який спрямовує на утримання від заподіяння живим істотам не лише фізичної, а й духовної шкоди. Вплив ідей та життя Г. вийшов далеко за межі Індії, набувши світового визнання.

Гізель, Інокентій (бл. 1600 - 1683) - видатний церковний, культурний і суспільний діяч України, богослов і філософ. Освіту здобув у КМА, по закінченні якої продовжив навчання за кордоном, імовірно, в Англії. 31645 р. - проф., а згодом ректор КМА. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661), першого підручника укр. історії ("Синопсис", 1674), в якому, одначе, було запропоновано штучну схему східноєвропейської історії, що ґрунтувалася на династичних зв'язках та якоюсь мірою узаконювала експансіоністські зазіхання Москви щодо України. Г. є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У філософських розмислах спирався на спадщину античності, патристики, схоластики; з новітніх учених використовував ідеї Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника та ін. Чільний представник академічного аристотелізму, дещо ускладненого традиційними для укр. думки неоплатонівськими ідеями. Переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності - створеної природи (natura naturata), яка уявлялася йому сукупністю ідеальних сутностей-універсалій, закорінених у довколишніх речах. У розв'язанні проблеми універсалій Г. тяжів до поміркованого варіанта схоластичної реалістичної традиції. Надаючи значної ваги чуттєвому досвідові, Г. водночас справжнім джерелом пізнання істини вважав чисту інтелектуальну діяльність, ускладнену миттєвостями інтуїтивного осяяння. В натурфілософії обстоював тезу про ненароджуваність і незнищенність матерії, про однорідність земної і небесної матерії, про її постійну кількість у світі, про невіддільність форм від матерії. Рух Г. розглядав переважно з якісного боку - як форми руху природи, різноманітні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Водночас в його філософському курсі присутні елементи створеної школою оккамістів XIV ст. концепції "інтенсифікації і ремісії форм", а також Буриданового вчення про "impetus" (поштовх), що свідчить про виникнення певних підходів до механістичного розуміння руху. У поглядах на проблему перервного й неперервного, на проблему простору Г. дотримувався лінії Аристотеля - Декарта - Ляйбніца. Складна ієрархічна структура часу відображала тяжіння укр. вченого до схоластичного розуміння цієї проблеми. Етичні погляди Г. являють інтерес з огляду на розв'язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя, взаємозв'язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Г. вбачав у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Виходячи із світоглядних тенденцій барокової доби, він був переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі - тілесних і духовних. Проблему взаємозв'язку волі й розуму Г. розв'язував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму. Визнаючи свободу волі, він надавав пріоритетного значення розуму, який, на його думку, даючи волі різні варіанти вибору між добром і злом, здійснює на волю моральний вплив. У сфері політико-правової думки найбільшу увагу приділяв проблемі незалежності укр. церкви від рос. держави, а також питанням полеміки з католиками й уніатами.

[br]

Осн. тв.: "Твір про всю філософію" (1646); "Філософські аксіоми" (1646); "Мир з Богом людині" (1669).

Гоголь, Микола Васильович (1809, с В. еликі Сорочинці, Полтавщина - 1852) - рос. письменник; витоки його художньої культури, зв'язки з укр. культурним середовищем, вплив на долю України зробили його невіддільним від укр. духовної історії. За соціальним станом Г. був "паном середньої руки"; сімейні зв'язки дозволяли йому одержати добру освіту в Ніжинській гімназії вищих наук, але не забезпечували належної чиновницької кар'єри. Г. відмовився від служби і педагогічної роботи, ставши з 1835 р. професійним літератором. В психологічному складі Г. сполучались риси яскраво демонстративного типу - артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, схильність до розіграшів та містифікацій, удавана таємничість, - з неспокоєм, самозаглибленістю і самоаналізом інтроверта, що збагачувало його художню натуру. В літературу Г. увійшов "Вечорами на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832), де повного мірою виявилося його глибоке проникнення в образність укр. міфології. Світ "Вечорів", забарвлений оптимізмом і радістю життя, є контрастною паралеллю до понурого буття Петербурга; в оповідках "Рудого Панька" всі ознаки карнавальності - переодягання, кожухи назворот, дотепні лайки, раблезіанська зажерливість. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує "наш світ" із "тим", "нижнім", заглянути в який так само недозволено, як в очі зла. Ця тема посилюється в збірці "Миргород", де Хома Брут здійснює "шаманський політ", заглядаючи в середину вод Дніпра з "млосно-страшною насолодою" і зрештою гинучи від погляду Вія. Образ зустрічі поглядом зі світовим злом зустрічаємо і в Петербурзьких повістях ("Портрет"). Тут провідною темою стає імперська столиця; Г. створює соціологічно точні реалістичні картини і своєрідну "петербурзьку міфологію". Місто набуває рис нереального простору - антисвіту, в якому сіра безкольоровість дня-буденності не протистоїть примарності ночі. На одному полюсі - свідомість, яка ковзає по поверхні абсурду буття, майже не затримуючись на безглуздості ситуацій, на другому - самосвідомість, що набуває рис відчуження від людини її другого "Я" ("Ніс"). Тема роздвоєння і двійника звучить також в "Тарасі Бульбі" (Остап - Андрій). Двійником самого Г. став його персонаж - Хлєстаков ("Ревізор", 1836). Він заповнює собою ту соціальну форму, що наготована для нього суспільством і в яку він потрапив випадково, ставши для провінційного міста всім та сам залишився нічим. Вершина творчості Г. - "Мертві душі" (перший том). Твір названо поемою, що навіювало аналогії з Дайте: подорож Чичикова повторювала ідею оцінки людських пороків через розміщення їхніх носіїв у колах пекла. Тільки архітектоніка Дантового пекла точна, а в країні мертвих душ панує хаос ("дороги розповзалися в усі боки, мов раки, коли їх висиплють з мішка"). Образи поеми Г. - це ніби двійники нормальних і навіть позитивних людей "середнього світу", тільки спущені в "нижній світ" і тому мають карнавальні, сміхові, сюрреалістичні риси. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чичиков просто "бере, як усі", але приниженість робить його прагнення вибитися "нагору" потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чичиков набуває рис антихриста, оскільки смерть робить кріпаків рівними їх власникам, а Чичиков немов би вдруге їх покріпачуе. Продовження подорожі Чичикова мало привести всіх до прозріння і порятунку, але великої поеми очищення у Г. не вийшло. Через карнавальність і сміх Г. у "нижньому світі" відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Г.-романтика знайти опертя для веселої сили життя у загальноприйнятій системі цінностей призводили до жалюгідних результатів. Відчуваючи, що він не виконає свого обов'язку перед людством, Г. написав твір "Вибрані місця з листування з друзями" (1847), який викликав велике обурення і в консервативних, і в ліберально-демократичних читачів. Г. готовий припустити, що Христос був не Богом, а людиною, але рівною Богу тому, що любив усіх "просто так". Захищаючи самодержавство, Г. хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є "майстер своєї майстерності". Г. формулює ідеї, від яких відштовхувались пізніше спроби реформувати філософію рос. православ'я.

[br]

Осн. тв.: цикл повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832) - "Сорочинський ярмарок", "Ніч перед Різдвом" та ін.; "Тарас Бульба", "Старосвітські поміщики", "Вій" та ін.; повісті "Ніс" (1836), "Портрет" (1835), "Шинель" (1842), комедія "Ревізор" (1836), поема "Мертві душі" (1842) та ін.